Наступ тоталітаризму… Львівський музей Івана Франка у час Другої світової війни

У Домі Франка відбулася перша лекція-бесіда з циклу «Музи не мають мовчати!». Лекторка – Соломія Вівчар, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Дому Франка – розповідала про заснування і перший рік діяльності Львівського музею Івана Франка, який урочисто відкрили 10 жовтня 1940 року. 

Подаємо скорочений виклад лекції.

«Золотий вересень» – так в радянській історіографії назвали події осені 1939 року, коли на землі Західної України прийшли совєтські війська. Ця подія, обумовлена в секретній угоді Рібентропа – Молотова, визначила долю Галичини на наступні 62 роки. Радянська пропаганда називала це визволенням, воз’єднанням українських земель, насправді ж це була трагедія – окупація СРСР як союзника нацистської Німеччнини проти Польщі до складу якої тоді входила Галичина.

1 вересня з нападу Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Вичекавши два тижні і переконавшись, що Польща не зможе захиститися, Сталін напав зі Сходу. 17 вересня тодішній східний кордон Польської держави перетнуло понад 600-тисячне угруповання совєтських військ. Нацистський та комуністичний союзники-агресори швидко почали ділити загарбане, а 21 вересня Червона армія увійшла у Львів.

Спочатку прихід совєтів викликав радше позитивне ставлення місцевих жителів, однак багато українців відразу вбачали в більшовизмі загрозу, тому радість від приходу більшовиків не була настільки загальною і досить швидко змінилася на розчарування, страх та спротив. Совєти розпочали масштабні репресії. Тюрми були переповнені.

Було ліквідовано усі українські організації, зокрема НТШ.

Одним з найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру і освіту. До пропаганди залучали діячів української культури, проводилася показова українізація. Неабиякий інтерес совєти проявляли і до постаті Івана Франка – як одного з найвидатніших українських письменників, поетів, філософів.

26 січня 1940 р. Народний комісаріат освіти УРСР на пропозицію Спілки письменників видав постанову про відкриття Музею Івана Франка у його власному будинку у Львові, на вулиці В. Понінського, 4 (цю вулицю перейменували, і вона стала частиною вулиці І. Франка).

Наказом НКО директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка затвердили Петра Франка (його молодшого сина). Раніше, у 1939 році, Петро Франко у складі делегації Народних Зборів Західної України побував у Москві, а 14 листопада на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР під час свого виступу виголосив заяву, в якій від імені народу озвучив «прохання» включити Західну України до «квітучої Радянської України» і об’єднати український народ.

Завданням музею він бачив збереження і відтворення великої літературної спадщини Івана Франка, показ його багатогранного життя. Найважливішою ділянкою праці була популяризація образу великого Каменяра.

Основою фондів Музею стали особисті речі Івана Франка та його родини, збережені в НТШ, адже у 1924 р. від родини Івана Франка НТШ придбало обстановку його робочого кабінету, а у 1926 р. голова НТШ Кирило Студинський звернувся до керівників українських інституцій та приватних осіб з проханням надсилати на адресу Товариства пам’ятні речі, пов’язані з І. Франком. Таким чином НТШ почало збирати цінні реліквії – листи, автографи, документи, фотографії, спогади, меморіальні речі, книжки., які мали стати «зав’язком» майбутнього музею Івана Франка. У 1939 р. в НТШ було створено меморіальну кімнату Івана Франка.

Ухвалою Міської ради Львова будинок Івана Франка передано під музей. Дружина Івана Франка Ольга відмовилася покидати свій дім і мешкала у двох кімнатках на другому поверсі.

Петру Франку для проживання надали сусідній з музеєм будинок – власність польського підприємця Антонія Увєри, який виїхав на Захід. Тепер у цьому будинку адміністрація і фонди нашого музею.

Офіційне відкриття Музею відбулося 10 жовтня 1940 р. о восьмій годині вечора. Про цю подію львівська газета «Вільна Україна» писала: «В урочистій обстановці відкрито Львівський музей Івана Франка». На відкриття зібралося біля 60 осіб – це були приятелі, співробітники і знайомі Івана Франка (К. Студинський, В. Щурат, Ф. Колесса, М. Тершаковець), перші упорядники архіву і бібліотеки Івана Франка – В. Дорошенко і М. Деркач, журналісти, діячі КП(б)У.

Наприкінці урочистості хор Львівського університету заспівав «Вічного революціонера» (на музику М. Лисенка), а пізніше директор ознайомив присутніх з експозицією, яка складалася з шести кімнат. Найважливішою була перша кімната, яка мала назву «Іван Франко і сучасність». Тут експонувався великий, на увесь зріст портрет Сталіна, а також членів політбюро ЦК КПРС, політичні лозунги і плакати – і серед цього усього погруддя Івана Франка невідомого майстра. Значно цікавіше було у наступних кімнатах – у робочому кабінеті Івана Франка було розміщено його особисті речі так як це було за його життя – бюрко, крісло-фотель, шафи з книжками, канапа, а на стінах портрети Івана Франка і Тараса Шевченка роботи Івана Труша. У вітринах (уздовж трьох вікон) експонувалися першовидання творів Івана Франка, документи, рукописи, на основі яких наукові працівники розповідали про його життя і творчість. У третій кімнаті «Приятелі і знайомі Івана Франка» експонувалися фотографії людей з найближчого оточення письменника, наступна кімната була присвячена подорожам Івана Франка, у п’ятій кімнаті розмістили стару періодику і нотографію, а взагалі тут планували поставити бібліотеку Івана Франка, яку потрібно було перевезти з НТШ. Однак цього не сталося і тепер бібліотека і архів Івана Франка зберігаються у Києві у фондах Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Шоста кімната «Жалібна» – тут експонувались повідомлення про смерть Івана Франка, посмертна маска, вінки, проекти надмогильного пам’ятника і фотографії з відкриття цього пам’ятника на Личаківському цвинтарі у 1933 році.

Багато документів про перший рік діяльності Львівського музею Івана Франка зберігається у наших фондах. Серед них тематичний план на 1940 – 1941 рр. і план музейної експозиції. У часи перших совєтів і культу особи Й. Сталіна цей план затверджувався в Народному комісаріаті і повинен був відповідати ідеологічним вимогам комуністичної партії.

Важливою частиною діяльності музею було екскурсійне обслуговування, відвідувачів було дуже багато: школярі, студенти, солдати, селяни, робітники.

У 1941 р. планували гучно відзначити 85-ліття від дня народження і 25-ліття від дня смерті Івана Франка. Для цього було створено ювілейний комітет при Спілці радянських письменників під головуванням Павла Тичини, затвердили план ювілейних заходів, які мали відбуватися впродовж 1940–1941 років.

Іван Франко мав бути представлений як «співець пролетаріату», а одним із завдань музейників було постачати музеї і інші культурні установи всього Радянського Союзу матеріалом до виставок про Івана Франка. Розроблялися нові експозиційні плани – адже цільовою аудиторією Музею на той час були бійці Червоної армії, робітники, селяни. До ювілею мали переробити експозицію, яку 1941 р. мали відвідати сотні й тисячі трудящих, «що прийдуть напитися у свіжому джерелі вічно молодої музи Івана Франка, що прийдуть набратися... сили від того, хто, як великий Каменяр, пробивав шлях нашому героїчному життю», – записала Марія Струтинська.

Тематичний план Музею обов’язково необхідно було узгодити в накромосі – спочатку його переглядав методист, а потім відбулося докладне обговорення і систематизація. Весною 1941 р. до Музею з наркомату (Народного комісатіату освіти) приїхав методист Музейництва, який мав «допомогти» працівникам у втіленні нового експозиційного плану згідно із «вченням Енгельса – Маркса – Леніна – Сталіна», що мали показати Франка велетнем у його молодих роках захоплення соціалізмом.

Однією з форм роботи Музею були просвітницькі лекції і реферати, які працівники читали по селах, і пересувна виставка, яка розповідала про життя і творчість Івана Франка.

Директор Петро Франко регулярно проводив у музеї «літературні вечірки», на яких читали твори самого Івана Франка, біографічну повість Петра Франка про Івана Франка, поетичні твори Петра Франка, спогади сучасників про Івана Франка, а на одній з вечірок Петро Франко розповідав про свої поїздки до Києва, Харкова і Москви (де відвідав багато музеїв). Остання з цих вечірок відбулася 19 червня 1941 р.

У статті «З-поза лаштунків радянської журналістики («Коллі» і «Зельма»), надрукованій у газеті «Українські щоденні вісті» Марія Струтинська писала про стеження і доноси совєтських сексотів. Коллін і Зельман – двоє радянських «журналістів», які начебто шукали матеріал для публікацій, а насправді шпигували за працівниками, без попередження приїжджаючи у Музей. Під час цих відвідин вони безцеремонно заходили у фонди і робочі кабінети наукових працівників, підсідали до них за столи, тягнули з під носа папери і перелистували їх. Коли працівники протестували, то їх звинувачували у приховуванні матеріалів від журналістів і навіть у саботажі.

28 червня 1941 року директора музею Петра Франка совєтські спецоргани примусово вивезли зі Львова, начебто з метою евакуації до Києва. Подальша його доля впродовж багатьох років залишалася невідомою. Однак недавно віднайшли документи, які можуть свідчити про те, що Петра Франка розстріляли на початку липня 1941 року.

З приходом німецької армії Музей було ліквідовано. Будинок Ув’єри зайняв німецький чиновник. Було наказано терміново звільнити приміщення Музею. Експонати перевезли до Національного музею і до колишньої бібліотеки НТШ.

Одна з перших працівниць Музею Софія Домініківна Дутко написала спогади про цей важкий період. «Організатором перевезення і надійного збереження екпонатів музею була Марія Дем’янівна Деркач. Я і Кедринська виконували її доручення. М. Деркач зробила списки експонатів, найняла фіру, якою перевозили речі. Частину дрібних експонатів перенесли в рюкзаках. Добре запам’яталося мені, що найкраще нас прийняли Свєнціцькі. Сам професор і його дочка все обережно складали, записували, співчували нам і обіцяли надійно зберегти. Свою обіцянку виконали. Після війни, коли вдруге організовували музей, всі експонати від Свєнціцьких в найкращому вигляді були повернені до музею Івана Франка».

Вдруге Музей Івана Франка відкрили для відвідувачів після другого приходу совєтської влади у 1944 році.

Соломія Вівчар, к. ф. н., Дім Франка