Творчість

Франко-письменник

Poeta doctus

(грані літературного хисту)

Будуючи свій літературно-художній універсум на міцному фундаменті окцидентальних (західноєвропейських) та, почасти, й орієнтальних (східних) традицій, Франко-письменник творив на зламі культурно-історичних парадигм (романтизму й позитивізму, позитивізму й модернізму), і до кожної з них причетний не лише як реципієнт, а й як оригінальний співтворець. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею, та однаково плідно реалізувався в різних родах і жанрах – як поет, прозаїк і драматург.

Франко-поет – автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів: «Баляди і роскази» (1876), «З вершин і низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914), а також збірки «Поеми» (1899). Поемарій Франка включає близько півсотні творів, серед яких чільне місце посідають етологічна епопея «Панські жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900), а також історичні («На Святоюрській горі», 1900) та філософські поеми («Смерть Каїна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрім того, Франко – автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах» (інша назва – «Студії над найдавнішим Київським літописом»; 1907–1916) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму; 1915–1916) та упорядник «антології української лірики від смерти Шевченка» «Акорди» (1903).

Прозова творчість Франка – це насамперед «новелістичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози (серед них – «Борислав», 1877; «Галицькі образки», 1885; «В поті чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звірі говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сім казок», 1900; «Староруські оповідання», 1900; «З бурливих літ», 1903; «Маніпулянтка і інші оповідання», 1904; «На лоні природи і інші оповідання», 1905; «Місія. Чума. Казки і сатири», 1906; «Батьківщина і інші оповідання», 1911; «Рутенці», 1913, та ін.). Крім того, Франко – автор 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів «Петрії і Довбущуки» (1875–1876, 2-а ред. – 1909–1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я – 1905–1907), «Борислав сміється» (1880–1881, незакінчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885–1886, незакінчений), «Лель і Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894–1895), «Перехресні стежки» (1900), «Великий шум» (1907).

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891–1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893–1894; «Учитель», 1893–1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси різноманітної тематики («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893–1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діалоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу («Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелунґів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюґо, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові, як уже згадувалось, також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).

Загалом, Франкова поетична, прозова та драматична творчість (оригінальна та перекладна), за влучним висловом Івана Денисюка, стала «ін’єкцією європеїзму» в українську літературу, прищепивши на національному ґрунті модерні форми й засоби художньої виразності, новочасні естетичні та філософські ідеї, «вічні» теми й проблеми метаісторичного та вселюдського значення. У власній творчості письменник випробував чи не всі відомі на той час літературні жанри (від мініатюрного афоризму-гноми до поеми-епопеї, від закличних гімнів і гнівних інвектив до розважливих рефлексій і парабол, від реалістичного образка до містичної візії, від «новели акції» до «новели настрою», від історичної чи соціально-психологічної повісти до інтелектуального роману, від сократичного діалогу до драми-казки, від соціальної комедії до народної трагедії…).

Франко – поза всяким сумнівом, найвидатніший український письменник пошевченківської доби, найяскравіший «культурний герой» другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми здобутками сягає мистецьких обріїв століття ХХ-го. Наслідком його творчої праці стали європеїзація, інтелектуалізація та естетизація національної художньої свідомості, її виламування зі схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання інерції неокотляревщини й псевдошевченківських стилізацій, поглиблення мислительно-рефлексійного первня при одночасному дисциплінуванні мистецького переживання, відточування творчої майстерності на найвищих взірцях світового письменства, модернізація змістоформи українського художнього слова.

Франко-вчений

Doctor universalis

(обрії наукових зацікавлень)

Про естетичні вартощі та ідейну наснаженість літературної спадщини Франка-письменника – багатотомної, новаторської, поліжанрової й різностильової – написано багато. Тим часом і досі маловідомим залишається Франко-вчений – автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, методології та компаративістики, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістикознавства, фольклористики, етнології, етнографії, культурології, мистецтвознавства (зокрема музикознавства й театрознавства), релігієзнавства, історії, економіки, соціології, статистики, правознавства, політології, педагогіки, психології, філософії, ба навіть описового природознавства. Сам тільки перелік тих наукових сфер, де вільно ширяла його думка, вражає!

Без перебільшення, Іван Франко – це справді український Doctor universalis (лат. універсальний доктор; як відомо, цей почесний титул у середньовічній схоластиці отримав Альберт Великий, але його не з меншими, а то й із більшими підставами можна прикласти й до нашого генія). Недаремно ще за життя його називали «академією наук» та «університетом» в одній особі.

Видатний філолог, насамперед літературознавець і фольклорист, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896–1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901–1910), автор циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907–1912, окреме вид. 1913), численних ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910, та багато ін.), у т. ч. літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902–1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881–1882, окреме вид. 1914; «“Тополя” Т. Шевченка», 1890; «“Наймичка” Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова “Марія”», 1913, та багато ін.), низки мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діалекти», 1907, й ін.). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження («Потопа світа», 1883, «Поема про сотворення світу», 1904, окреме вид. 1905, «Сучасні досліди над Святим Письмом», 1908, тощо). Ученому належать і кількадесят економічних, соціологічних, політологічних, правознавчих та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Загалом, за сумарними даними бібліографічних покажчиків, із-під Франкового невтомного пера вийшло близько 3 тисяч (sic!) наукових студій, серед яких – власне науково-дослідницькі, науково-популярні, науково-філософські, науково-публіцистичні та літературно-критичні праці. Персональна бібліографія вченого впродовж його 40-річного труду щороку збагачувалася в середньому 75 новими позиціями (поміж тим – не лише статті, рецензії та повідомлення, а й фундаментальні монографії!), а в «найурожайніші» роки ця цифра сягала 200–300 праць (і це без сталого місця наукової праці, кваліфікованих помічників-лаборантів та сучасних технічних можливостей!). Мало хто й сьогодні може похвалитися такою науковою продуктивністю!

REPORT THIS AD

Про винятковий творчий успіх Франка-вченого свідчить не тільки колосальний обсяг його доробку, а й широке визнання в науковому світі (ступінь доктора філософії, здобутий у Віденському університеті, звання доктора honoris causa Харківського університету, членство в багатьох слов’янських наукових товариствах, численні публікації у найпрестижніших європейських наукових часописах…). Та насамперед – велика кількість та висока продуктивність його наукових ідей, інновацій та відкриттів.

Як оригінальний мислитель із проникливою історіософською інтуїцією, Франко одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність марксизму та передбачив згубні політичні наслідки соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) та, що важливіше, чітко сформулював ідеал національної самостійності (зокрема, в працях «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

Крім того, філософ розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу та класифікації наук, був піонером у популяризації новочасних природничо-наукових знань, відкриттів у галузі астрономії, фізики, хімії, біології, зокрема еволюційної теорії (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськості», 1881; «Що таке поступ?», 1903). Плідними й досі видаються Франкові філософські ідеї про єдність матерального й духовного світу, людини і природи, мікро- і макрокосму. Настанови на «відкриття душі», «Америк духу» задають людиномірний, філософсько-антропологічний та психологічний вектор світо- і самопізнання, який цілком відповідає зміні парадигм сучасного наукового знання – від техноцентризму до антропоцентризму.

У новаторському на свій час і досі актуальному естетико-психологічному трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898) Франко переконливо обґрунтував вагому роль підсвідомості («нижньої свідомості») у людському житті та художній творчості (паралельно і майже синхронно з творцем психоаналізу Зиґмундом Фройдом). Науково продуктивними й досі залишаються його проникливі спостереження над етапами та психологічними механізмами творчого процесу, зокрема, аналогія між сонною та художньою фантазією, евристичні міркування про специфіку поетичної, наукової та критичної сугестії, принципи асоціації ідей та образів, еруптивну силу «нижньої свідомості» тощо.

Франкові належить чимало інноваційних ідей у сфері методології гуманітарних наук (літературознавства, лінгвістики, фольклористики, історії, етнології). Йдеться не лише про трансплантацію на національний ґрунт новітніх (на той час) принципів і підходів європейських наукових шкіл – культурно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної. У науковій спадщині вченого дослідники сьогодні віднаходять ідейні ембріони рецептивної естетики та психопоетики, етно-, соціо- та психолінгвістики, когнітивістики – галузей, які вповні сформувалися лише в ХХ столітті.

Фахівці визнають концептуальне новаторство Франка як співтворця сучасного перекладознавства, театрознавства та термінознавства. І досі неперевершеними не лише в українській, а й у світовій науці залишаються згадані вище фундаментальні праці Франка з літературної медієвістики, апокрифології, пареміології та пареміографії.

Франко обґрунтував цілісну й переконливу історико-культурологічну концепцію органічної цілісності та історичної тяглості української культури в хронологічних та етнографічних межах її поширення – від княжих часів до сьогодення, від Сяну до Дону. Водночас мислитель заклав наукові засади теорії й практики міжкультурної комунікації, ненастанного й багатовимірного діалогу між українцями й представниками інших народів та цивілізаційних типів.

Неоціненним є внесок Франка-вченого у формування та кодифікацію багатьох галузей національної термінології і, ширше, – в процеси інтелектуалізації та функціонально-стильової розбудови української літературної мови. Без перебільшення, саме Франка маємо право називати одним із головних творців української наукової мови.

Є у Франковому доробку й, на перший погляд, цілком несподівані наукові міркування, ідеї та винаходи – ось як «мікробіологічний» екскурс про життя бактерій та вірусів у казці для дітей «Як звірі правувалися з людьми» чи проекти закону про рибальство в Галичині (вочевидь, далася взнаки давня пристрасть письменника до полювання на безмовних мешканців підгірських і карпатських річок та озерець!) та «стрілецької шнайдизи» – спеціального пристрою для розсікання колючих дротів (за цей винахід письменник отримав подяку від проводу Легіону УСС, у складі якого на фронтах Першої світової війни змагався за волю України і його син Петро).

Таким чином, Франко обійняв своїми науковими зацікавленнями надширокий спектр фактів і явищ природи та культури, реального та ідеального світу, сформулював та осмислив безліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому випередив свій час.

© Богдан Тихолоз