Хто він – доктор Франко?
Українці, як і будь-яка тривалий час поневолена нація, схильні до міфологізації, і навіть канонізації своїх національних героїв, й отож приречені в часі вже постколоніальному знов і знов зривати маски та ярлики з тих, кого самі ж і поставили на п’єдестал. Поставили і забули, які ж вони були, живі та справжні, Сковорода, Шевченко, Леся, Франко…
Свого часу ім’я Івана Франка гриміло на всю Європу – передусім завдяки гострим публіцистичним статтям і фейлетонам у провідних часописах зламу ХІХ–ХХ століть, зокрема, у віденському «Die Zeit». Сьогодні його ім’я відоме кожному українцю, а сам він чи не щодня лукаво зиркає з 20-гривневих купюр.
«Фавст у вишиванці»
1856
У селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині коваля Якова Франка та Марії з роду Кульчицьких народився первісток Іван
1873
Перші збережені поезії та драматичні спроби
1875
Вступив до Львівського університету
1877, 1880, 1889, 1892
Арешти
1876
Перша поетична збірка «Баляди і роскази» і перший роман «Петрії та Довбущуки»
1886
Одружився з Ольгою з роду Хоружинських
1887, 1889, 1890, 1892
Народження дітей – Андрія, Тараса, Петра та Ганни
1890
Співзасновник і перший голова Русько-української радикальної партії – першої української політичної партії
1893
Захистив докторську дисертацію у Віденському університеті
1898
25-річний ювілей творчої діяльності
1902
Оселився з родиною у власному домі у Львові – сьогодні Дім Франка
1905
Поема “Мойсей”
1908
Загострення хвороби (інфекційний ревматоїдний поліартрит)
1913
40-річний ювілей творчої діяльності
1915
Номінований на Нобелівську премію з літератури
Травень 1916
Помер у своєму домі, похований на Личаківському цвинтарі у Львові
То який же він – наш Іван Франко?
Коли юний, 19-річний провінціал, абсольвент Дрогобицької гімназії, без п’яти хвилин спудей університету, ступив свій перший крок на львівський брук, він іще не знав, що за рік видасть свою першу поетичну збірку та опублікує перший роман, редагуватиме популярний журнал і стане місцевою знаменитістю. Не знав, що за два роки з добропорядного австрійського громадянина, здібного молодика з великими перспективами і за крок до весілля раптом стане в’язнем австрійської тюрми, а, вийшовши з неї – через довгих, нестерпно довгих дев’ять місяців, – відчує себе вигнанцем, ізгоєм, «проскрибованим», цілком самотнім без надій на особисте щастя. Ті кілька арештів посутньо ускладнили його подальшу академічну та політичну кар’єру, а ще назавжди підірвали здоров’я. Бо з тих арештів він виніс не лише одні з найсильніших життєвих вражень, які залишили глибокі за силою впливу на читача сліди в його творчості, а й початки ревматоїдного артриту, який врешті спаралізує письменнику обидві руки.
Іван Франко – це, поза сумнівом, велична фігура тогочасної культурної спільноти.
Doctor F., Doctor universalis, український Фавст, Каменяр, Мойсей і Self-Made-Man, якого сучасники і нащадки вважали генієм і пророком.
Звісно, час і місце теж зіграли свою роль у долі цього велетня духу. Підданому цісаря Франца Йосифа І пощастило уникнути задушливої атмосфери російської імперії зла, яку сам він називав «темним царством». Франко формувався, навчався, жив і творив у багатонаціональній європейській державі, міг вільно подорожувати теренами Центрально-Східної Європи, активно друкуватися в численних різномовних виданнях (включно зі столичними віденськими), безпосередньо спілкуватися з визначними європейськими інтелектуалами своєї доби і був глибоко й органічно вкорінений у культурний контекст західної цивілізації, яка саме переживала добу інтенсивної модернізації.
Але Франкова історія, як, зрештою, історії більшості успішних українців, це таки історія всупереч. У цій мінливій і плинній системі координат Франко чітко означив свою національну ідентичність, обравши бути не австріяком, німцем чи поляком. Він свідомо обрав себе як українця – в часі, коли це потребувало неабиякої інтелектуальної мужності та особистої самопосвяти.
Йому не судилося стати ні професором, ні чиновником-бюрократом, ні депутатом парламенту, ні офісним планктоном. Зате він зумів стати собою. Бо працював з вулканічною енергією, понад міру і понад можливості. А коли одного разу його увінчали лавровим вінком під час ювілейного свята, листки з того вінка зрештою пішли до борщу, який варила дружина Ольга.
А ще зумів зберегти себе. Бо в кожнім з цих означень теж є Франко.
«Лісова душа», що цілими днями блукала поміж кущів та дерев, шукаючи співрозмовників – там, де звірі говорили.
Фанатичний грибник і рибалка, який на грибах знався краще від карпатських горян, а в’юнку форель умів упіймати у холодних гірських потоках голими руками.
Справжній вундеркінд із феноменальною пам’яттю, який міг слово в слово повторити лекцію вчителя, навіть коли слухав її краєм вуха, який рано почав заробляти репетиторством і написанням творчих робіт для однокласників.
Поліглот, перекладач-«рекордсмен», який свідомо будував «золоті мости зрозуміння і спочування» між різними культурами засобами перекладу. Він, зокрема, зробив близькими для українського читача твори більш ніж 200 авторів із двох десятків мов та понад 40 національних літератур і фольклорних традицій – від найдавніших часів до початку ХХ століття. Завдяки Франкові українською заговорили класики світової літератури.
Пристрасний бібліофіл, який із завзяттям збирав свою бібліотеку ще з гімназійної лави, часто заощаджуючи на їжі та не шкодуючи грошей на книжки. Зате до кінця життя зібрав унікальну колекцію з більше ніж 12 тисяч томів з усіх галузей знань, родів і жанрів літератури (вартість особистої книгозбірні Франка була порівняна з вартістю його будинку у Львові, та продати він її відмовився – навіть на пропозицію галицького митрополита Андрея Шептицького!).
Один із головних творців сучасної української мови. І не лише мови художньої літератури чи публіцистики, а й наукової термінології різних галузей.
Та найбільше його вабила література. І насамперед він прагнув бути не просто ерудитом-читачем, а таки самостійним автором-творцем.
Тож став фактично першим українським професійним письменником, який заробляв на життя винятково літературною працею. При цьому Франко однаково плідно реалізувався в різних родах і жанрах – як поет, прозаїк, драматург і публіцист.
Автор 10 книг віршів («Баляди і розкази», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Semper tiro» та ін.), півсотні поем, понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози, і 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів («Boa constrictor», «Захар Беркут», «Для домашнього огнища», «Перехресні стежки» та ін.), півтора десятка драм і незліченної хмари нарисів, статей та есеїв.
Саме на Нобелівську премію з літератури його було висунуто в далекому 1915 році (до речі, першого з українців!), та премії він так і не отримав через передчасну смерть.
Франко – не тільки один із найпродуктивніших, але й один із найвідоміших українських письменників усіх часів. Справа тут не лише в кількості написаного й огромі зробленого.
Справа передусім в інтелектуальній відвазі торкатися найрозмаїтіших тем і найдрастичніших проблем, іноді шокуючи сучасників нечуваним нахабством, у потужній емоційній енергетиці текстів, навіть «непричесаних» і незавершених, в домежній особистій щирості й чесності – без поз, котурнів і фальшивого пафосу.
Справа й у безмежній відданості писательству як справі всього життя. Бо навіть із паралізованими руками Франко продовжував творити до останнього, переважно диктуючи тексти секретарям, а часом затискаючи олівець чи перо у зневладненій лівиці – і виводячи кожну літеру окремо, як у дитячих прописах – чи ніби карбуючи на граніті чи мармурі, чи у серцях.
Франко-письменник і досі не залишає байдужим. І радше не тому, що сьогодні це програмний автор, загальновизнаний класик родом зі шкільної хрестоматії, а передусім завдяки «живучості», актуальності й атракційності його текстів. Головний секрет Франка в тому, що, попри колосальну, просто-таки понадлюдську багатотекстовість його доробку, найцікавіший із його творів – він сам.
