Варто побачити
Магнолія
Окраса Музею Франка та, зрештою, міста Львова, – магнолія в Саду муз (біля палацу Ув’єри), не лише прекрасна, але й така ж давня, як і вілла поряд.
Ця магнолія сорту Суланжа (Magnolia soulangeana) посаджена, ймовірно, на початку ХХ століття в саду біля новозбудованого палацу львівського магната Антонія Ув’єри, торговця тканинами, власника готелю “Європейський”. Вілла Ув’єри у стилі модернізованого класицизму з декоративними елементами ампіру та ар деко за проєктом архітектора Івана Баґенського і сад поряд упродовж року манять відвідувачів своєю красою, шляхетністю і старовиною.
А красуня-магнолія постає справжньою родзинкою цього вишуканого краєвиду. Особливої чарівності дереву додають величезні біло-рожеві квіти, що розквітають у травні й, мов піна, вкривають усю крону дерева. Навколо витає солодкавий аромат, що нагадує тонкі пахощі парфумів.
Наша магнолія – улюблениця соцмереж: коли вона зацвітає, у Домі Франка гамірно, а під вікнами вілли шикуються черги охочих зробити фотосесію на терасі поряд із магнолією.
Працівники Музею ж запрошують усіх завітати ще й до вілли Франка, бо ж не магнолією єдиною живе цей чудовий простір.
Дуб
На подвір’ї неподалік вілли розкинув потужне гілля дуб, символ могутності та міці з відомої Франкової поезії:
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
Звідкіля ж він тут узявся, у Франковому саду? І хоч посадив того дуба не господар садиби, та дерево сміливо можна назвати експонатом Музею, бо воно є хранителем нашої національної історії.
У травні 1926 року дерево посадили на стадіоні спортивного товариства «Сокола-батька», щоб вшанувати десяту річницю смерті Івана Франка. А газета «Діло» у статті «Свято Франка. Сокіл – Іванові Франкові» сповіщала: «Того дня віддали Соколи поклін духові Франка гідно і достойно. Свято зачиналося промовою ред[актора] «Діла» Паліїва, після чого відслонено плиту під свіжо засадженим дубом Франка. Слідувала дефіляда стрійних сокільських рядів перед дубом, а потім зачалися вправи».
Проте 1939 року, з приходом радянської влади на землі Галичини, стадіон закрили, дуб хотіли зрізати, а заразом знищити будь-які сліди молодого проукраїнського руху. Та Петро Франко, перший директор Музею, дав розпорядження доглядачці Софії Дутко та садівникові пересадити дуб на територію Музею, а також перенести плиту та поставити її під деревом. На жаль, плиту розбили після чергової перевірки з Києва.
А дуб і досі росте як пам’ять про ті героїчні події, як символ незнищенності української нації. По сьогодні величною своєю кроною дерево створює затінок для відвідувачів і залишається мовчазним свідком історичних подій.
Груша
На горбочку біля родинної вілли височіє стара груша – єдине дерево з Франкового саду, що збереглось до наших днів.
Іван Франко з будівництвом власної домівки подбав і про засадження свого саду, бо хоч і був уже давно людиною міста, та поклик землі й роботи коло неї, вочевидь, не відпускали його. Петро Франко згадував: «Довкола хати завжди росло кілька овочевих дерев. Батько пішов з нами до городника на вул. Крижовій, і ми з тріумфом принесли чи не десять щеп яблук, сливок, один горіх та кількадесят корчиків аґрусу, білих та червоних порічок, малини і т. д. Чорні порічки були для матері, яка незвичайно любила цю «чорну смородину», конфітури з овочів і давала її листя до чаю».
Старенька груша й досі радує нас і гостей Музею плодами, хоч пережила чимало катаклізмів. Зокрема, 1 травня 1944 року на території садиби Івана Франка вибухнула бомба, що впала під час радянського авіанальоту. Було пошкоджено будинок письменника, зачепило й грушку. Працівники музею доклали тоді чимало зусиль, щоб урятувати дерево. У 1993 році було відщеплене від старої грушки й посаджене неподалік молоде деревце.
А 2019 року музейники помітили, що старе дерево хворіє: листя завчасно опало, було скручене і вкрите рудими плямами, вперше за багато років не було плодів. Тож у Дім Франка запросили професійного арбориста (фахівця із догляду за деревами) Володимира Вітроградського та й узялись гуртом рятувати грушу. Лікування тривало поетапно і виявилось доволі вартісним: треба було зробити кардинальне обрізання крони, видалити всі хворі та пошкоджені гілки, очистити дупла, які утворилися на дереві від часу, й одне – найбільше – від вибуху бомби, продезинфікувати їх, обробити спеціальними розчинами й опломбувати.
Була організована велика кампанія з порятунку дерева: відбувались різноманітні благодійні акції, події, тематичні екскурсії, мистецький пленер та виставки. Франкова груша врешті стала місцевою знаменитістю. Як усе відбувалось, можна ознайомитися, переглянувши відео:
Сьогодні це дерево ‒ живий експонат, який «бачив» самого Франка і не тільки, закарбував у своїй пам’яті за сто з гаком років багато подій, радісних і сумних. Пам’ятає воно і благодатне сонячне проміння, яке наповнювало плоди медовим смаком, і громи й блискавки, які залишили жахливі сліди на кроні й стовбурі. Нині це справжній символ Дому Франка, в тіні якого звучить музика та поезія, тривають диспути, а ще безконечна плинна розмова про господаря сего Дому, до якої можете долучитись і ви.
Бюст Лесі Українки
Біля сходів, які ведуть від меморіальної вілли до Дому Муз (колишня вілла Антонія Ув’єри), розташоване погруддя Лесі Українки. Хоч і не тими сходами мама відомої Мавки піднімалась на Франкове подвір’я, а іншими – тими, що від тодішньої вулиці Вінцента Понінського, а тепер вулиці Івана Франка.
Леся Українка була першою гостею з Великої України, яка приїхала відвідати Івана Франка в новому домі. Було це 23 жовтня за новим стилем (10-го за старим) 1902 року. Франки щойно два тижні як поселились у власному помешканні. «Люба мамочко! – писала цього дня Леся Українка Олені Пчілці. – Оце ледве вибрала часинку, щоб написати, а то все люди, то так що-небудь – бігти абощо», а через декілька рядків: «Була у О[льги] Ф[едорівни] (гроші віддала). Далеко дуже той дім. Аж за містом. Місце гарне і хата нічого собі (я, звісно, суджу по виду, а чи практично збудовано, того не знаю), вони вже там живуть (ul.Poninskiego,4), ледви устроїлись. В хатах там дуже порожньо».
Чи знав про її приїзд Іван Франко? Чи очікував дорогу гостю? Чи зустрів на сходах і зажартував, як робив це часто, що він живе тут, як в монастирі, та є прибрамником? Не відомо. Не залишила згадки про це у своїх спогадах Леся Українка, не написала в листі до рідних.
Історія появи погруддя теж особлива, бо з’явилося воно в колекції Музею дивом – занедбану фігуру випадково віднайшов у рові біля дороги Богдан Корчак, куди її викинули, вочевидь, розчаровані злодії, виявивши, що бюст не з металу.
Врешті погруддя було врятовано і відреставровано, і відтоді воно прикрашає подвір’я Музею, нагадуючи гостям про той перший знаменний візит Лесі до Франкової вілли.
Погруддя роботи Пивоварова
На початку 1949 року стараннями тодішнього директора Музею Тараса Франка біля меморіального будинку було встановлено пам’ятник Іванові Франку. Це була справді знаменна подія, бо ж досі у Львові не було жодного пам’ятника великому письменникові!
Але цьому передувала тривала бюрократична процедура зі зверненнями по дозвіл до радянської влади, проханнями про фінансування… Довго вибирали і скульптуру. Серед відомих на той час бюстів Франка не було відповідного: той завеликий, інший – не розкривав образу… Врешті зупинили вибір на гіпсовому погрудді Франка роботи молодого талановитого скульптора Григорія Пивоварова, виконане ще 1939 року.
Григорій Пивоваров був родом із міста Лохвиця на Полтавщині. Художню освіту здобував у Київському художньому інституті. 1942 року, під час Другої світової війни, скульптор загинув.
Саме погруддя зазнало серйозних пошкоджень під час Другої світової війни. Врешті після ґрунтовної реставрації його відлили у бронзі на Львівському металообробному заводі. Відливав бюст Дмитро Тирусь, той самий, хто 1933 року виготовив надгробний бронзовий пам’ятник Франкові.
Тарас Франко зафіксував свої перші враження від цієї роботи: «Робота виконана дбайливо, педантично і з пієтизмом», «вираз обличчя поважний і заразом бойовий, дуже добре віддає моральну силу поета-революціонера, письменника поступу» (21 травня 1949 р., «Посвідчення» №9, Фонди музею, Ор, №1870).
На території Музею погруддя встановили на постаменті з червоного теребовлянського пісковика, роботи львівських скульпторів Євгена Дзиндри та Володимира Сколоздри, а відкриття пам’ятника відбулося 27 серпня 1949 року з нагоди 93-ї річниці народження Івана Франка. Тисячі людей зібралися на вулиці перед будинком письменника.
Утім головний ініціатор встановлення пам’ятника – Тарас Франко – у святі участі не брав: на той момент він уже не був директором Музею, його звільнили за кілька тижнів до відкриття за, м’яко кажучи, не симпатію до радянської влади і намагання саботувати ідеологічні розпорядження. Усю увагу ЗМІ та вдячність людей отримав новий директор Іван Кияшко.
Попри все, пам’ятник Іванові Франку й досі одна з візитівок Музею.
Бюст Івана Франка роботи Євгена Дзиндри
Якщо зайти до Музею через верхню браму на вулиці Івана Франка, 150, то гостям відкривається чудовий вигляд тераси Дому муз (палац Ув’єри), біля якої встановлено величне погруддя письменника роботи відомого українського скульптора Євгена Дзиндри. Цей видатний львівський митець другої половини ХХ століття походить із містечка Демня неподалік Львова, яке віддавна мало славу регіонального каменярського центру. Початок його творчої діяльності припадає на роки Другої світової війни. А ще Євген Дзиндра був одним із організаторів знаменитої Львівської скульптурно-керамічної фабрики.
У стилі митця поєднуються довоєнний український реалізм і манера роботи народних каменярів. Художник виконував як невеликі роботи у дереві, так і монументальні форми. На відміну від інших скульпторів, Євген Дзиндра працював над скульптурою в цілому – від проектування дизайну до самостійної обробки каменю. Митець створив велику галерею портретних погрудь: Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Соломії Крушельницької, Людвіга Ван Бетховена, Миколи Леонтовича і, звісно, Івана Франка. А ще його до його спадщини входять численні посмертні маски відомих українців.
Погруддя Івана Франка митець створив 1961 року. У 1962-му його передано Музеєві. Відтоді це місце стало улюбленим для фото гостей Музею.
